Буревiй буде!
Ось хтось принiс до села: "Кто такiє большевiкi?", "Волинскiй
гвардєйскiй полк", "Релiгiя опiум народа", "Керенскiй i керенщiна".
Володько перший накидається на тi неохайнi, в червоних палiтурках
книжечки. I довiдується, що велетнi волиняки збили царський трон.
Довiдується, як охороняли вони царя, як вникали до них агiтатори "вiчної
правди", як бурилися гвардiйцi... Бачить Володько офiцерика в золотих
окулярах з їдкою гадючою усмiшкою.
- Смiiiрнааа! - кричить вiн, вганяючись в казарму. Гвардiйцi муром
мовчать. Нi одна брова не моргнула.
- Бунт! Разстрєлять!
- Далой! - ревуть вояки.- На вулицю!
Рвонулось море i роздалися береги. Повiнню рухнув солдат на вулицю.
Червонi прапори: "Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть!" - горять
лютим огнем. Офiцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його
сочиться кров, а окуляри вiдкотилися пiд ноги маршуючої воячнi. Гей! "Вєдь
ми работнiкi єдiнай, вєлiкай армiї труда. Владеть земльой iмєєм право, а
паразiти нiкагда"...
Далi i далi читає Володько. Що є Бог? Де той Бог? Нема Бога!
Цi слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожнi уста, що
промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке
написати, мусить вiдсохнути, вiдлетiти вiд тiла i розсипатися на порох. А
от нi. Тут чорним на бiлому написано: релiгiя народня отруя. Її видумали
вороги народу, щоб краще володiти ним, щоб тримати народ в страху i
покорi. Пости вбивають народ. Чуда i мощi неймовiрний обман. А сам Бог,
сивий дiд з бiлою бородою i добрими очима, виставлений як посмiховисько,
як шмат мальованого паперу, як поганський iдол...
- Боже! - виривається у Володька само з себе, так як тодi, коли його
зненацька вдарила коняка копитом в око... Глянув на образи, глянув на
матiр, на батька, якi працювали собi, хто з чим, i зовсiм не знали, що там
читає їх син. "Правда то? Нi?.. Боже! Хто менi скаже правду? А що, як це є
дiйсна, всемогуча, всесильна правда, яку цiлими вiками заковану тримали
пiд царським троном. А що, як їх усiх темних, забутих працiвникiв, дiтей
землi, дiйсно дурили?.."
Але одночасно... Володько згадує Дермань, монастир, шипучi смереки i
бамкання вечiрнього дзвона. I згадує також церкву, де сяють ризи образiв i
пломенiють тоненькi восковi свiчечки, порскаючи свiтлом i тiнями по
обличчях людей, що он грузнуть у темнотi мiж товстючими колонами. I бачить
Володько там матiр свою зi зложеними працьовитими руками, як хитається
вона поволi, нiби її гойдають хвилi приємного спiву. Очi її майже закритi,
а уста шепочуть...
"Свiте тихий, святия слави безсмертного, Отця небесного..." - ллється
з-пiд зводiв склепiння чернечий спiв. I Володько чув, що в душi його
загорявся дiйсний огник могутньої вiри у великiсть Бога. Вiн же це чув так
виразно, нiби сам той Бог десь стояв над ним i дихав на нього своїм
життєтворним диханням. Невже це був обман?
Але червонi прапори лопотять. Лiтери їх горять i слiплять очi гiрше як
сонце. Спiв несеться з нутра Росiї, шириться мов пожежа, захоплює село за
селом, залазить у душу кожного селянина, тлумить у нiй вiру, святiсть,
захоплює i батюжить бажанням невiдомого, пре у безвiсть...
I Володька зхопило. Закрадався сумнiв: монастир, чернечi спiви, матiр -
чи не видумка це, уява? Якийсь пекучий огонь повiяв з далекого сходу, що
пече, п'янить. Чи правда не в ньому? Залiзна, рiзьблена страшним рiзьбарем
правда, чи хто вiдважиться протиставитись їй?..
Але Матвiй... Нi. Цей послухав, що пишуть, i прорiк:
- Хай то буде сто раз правда, а по-моєму - це брехня.
- Таату!...
- О, ти ще побачиш... Мовчи лiпше...
Вiн це сказав, мов невблаганний суддя чи пророк. Навiть правиця його з
розгорненою долонею простягнулася i придушила Володькiв спротив. Володько
хитнув головою, а слова з уривками слiв лишилися в устах. Кутики уст
опустилися, а на юному чолi збiгли пiнно-нiжнi хлоп'ячi зморщки.
У селi колись не було нi книжки, нi газети. Звiдки пливуть вони тепер?
Хто пише їх i хто друкує стiльки, щоб нагодувати ненаситний голод
мiльйонiв? Хто, яка сила пригадала отой "народ", що подiбний на лютого
звiра, але разом на ягня? Його голодна душа i тiло, мов губка воду, пили
все, все, що попадалося, бо треба було, бо вiн жив i горiв. I той, хто
перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непiдкупну нiчим
мужицьку душу. Темнота, що тяжiла над ним вiками, була тяжча для нього за
всi бiди на свiтi, i вiн, хоч нерозумно, та рiшуче пробивав мури тьми до
ясних i соняшних просторiв.
I дивно... Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говiркий, але
не було для нього Бога. Так. Не було. I в церквi порожньо. От старенька
бабуся церкiвця, з недбало мальованими образами, стала такою пусткою...
Пiст, поклони. Володько ж так любив цi днi, якi нiколи не видавалися йому
сумними. Навпаки. Так весело було. Ось весна йде, буде надзвичайний з
надзвичайних Великдень, вдарять дзвони... Спiв "душе моя, душе моя -
возстанi" кликав прокинутись i зустрiти якийсь особливий кiнець. Може,
отой "страшний суд" з трубами архангелiв, з громами i блискавками, коли то
сам Бог засяде на престолi i роздiлить усiх "яко пастир добрий роздiляєт
козлiща от овець".
Хiба ж не найбiльше щастя було б пережити таке видовище, коли то цiла
земля поставиться на суд вiчностi. Володько смiло, з розбудженою душею
може стати на такий суд. За тата i маму йому також нiчого боятися. Бог
напевно скаже їм: "Я алкав, i ви наситили мене. Я хворiв, i ви прийшли до
мене, був у темницi, i ви вiдвiдали мене. Iдiть до царства вiчного,
приготовленого для вас мною".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353