Нiчого там
нема. Рiвне, засiяне житом поле. Нема нi лiсу, нi рiвчака з тернами та
соснами, нi молодого саду. Один трепеток зiстався якимсь чудом. Мила,
одинока деревина.
Зате трохи далi отам стоять аж двi хати. В однiй живе Трихонiв син
Грицько, друга невiдомо чия. Вбогi, недокiнченi хати на чистому полi. Бiля
них втицьнуто кiлька рядочкiв щепок, але вони не роблять враження саду.
Навкруги жита. Гарнi, зеленi, рiвнi, оточенi над проваллям дороги червоним
маком.
Тут варто постояти. Земля, небо... На нiм хмарини, легкi, мов серпанок,
i прозорi. Тиша дуже знайома. Хвиляста, мiсцями глибока, дорожина обросла
з бокiв орiшиною, кущиками сокирок, деревiєм, Петровим батогом.
Володько стояв i пригадував, де росли тут дерева, де стояли будинки, де
був грабовий живоплiт. Потiм нахилився, взяв грудочку землi й роздушив її
в долонi. Свята земля. Будь i роди.
Потiм вiн пiшов поволi межею пiд гору, де стояв лiс. Нема тих
маєстатних, коренастих сосон. Пiд ними росли маслюки та сироїжки. Тепер
навкруги жито й тiльки ген там далi кiлька одиноких, пiдстрижених,
невiдомо для чого залишених сосонок.
Володько йде все далi й далi. Жита, межi, коники-стрибунцi, що
стрибають пiд ногами. По часi вiн вийшов на клопiтську дорогу. Здалека
видно ряд широких черешень i кiлька хат. Юхимiв хутiр. Старий вже не живе,
але Володько хоче зайти туди. Тут також змiна. Залiзне покриття хати
перемальоване начорно. Пасiка зникла. Довгий, зi стрiшкою плiт розiрваний
на двi частини й замiнений частоколом зi сливового дерева. Нема також
великого пса, що колись так рвався на ланцюгу пiд шопою.
Володько заходить до Клима. Привiтався. Його ледве пiзнали. Климова
жiнка вагiтна. У хатi й надворi якiсь дiти.
- Зайшов отак подивитись, як живете, та згадати дiда,- казав Володько.
- Вони, царство їм небесне, i вас не раз згадували,- вiдповiв Клим.
Потiм вiн показав Володьковi господарство. Нiчого. Якось воно йде,
тiльки дiтей багато. Треба шукати для них мiсця...
- Шукайте землi,- казав Володько.
- Шукаю. Оце недавно їздив геть аж туди у вашi краї. Бiля Шумська в
одному селi гарний маєток, тiльки над самою границею.
- Так. Над границею тепер життя тяжке. За порiг свобiдно не вийдеш.
Люди живуть, як у в'язницi.
- Але доведеться взяти. Маю шiсть хлопцiв... - закiнчив свою мову Клим.
Потiм Володька вгостили кислим молоком зi сметаною та коржем. Наостанку
вiн захотiв побачити Юхимову кiмнату. Зайшли. Його поличка з книжками. Так
само лежать товстi, у шкiряних палiтурках, книги. Он та Бiблiя, з якої
старий прочитував Володьковi.
- Можна подивитися? - спитав Володько.
- Можна. Чому нi...
Володько повернув голову на другий бiк i дуже здивувався...
- А це ж що? - здивовано спитав. Клим не знав, як вiдповiсти.
- То ще батько зробили. Не знаю, що на них прийшло. Пiшли до Мiзоча,
купили й повiсили.
- А де ж той Освободитель-цар?
- Самi винесли. Тепер, казали, наш освободитель вiн. I вказували на цей
образ...
Володько був здивований. Юхим є Юхим. Образ, що висiв на мiсцi царя,
був Шевченко. Ще бiльше здивувався Володько, коли, здiймаючи Бiблiю,
натрапив на Кобзаря. Так само, як Бiблiя, дбайливо й охайно
переплетений...
Ця маленька подiя приємно пiдсилює Володька. У душi зробилось яснiше.
Коли повертався, йому здавалось, що над цими полями вже зводиться дбайлива
Божа десниця i благословляє їх. Не шкода тих верб колишнiх, нi спокою, нi
iдилiчних вечорiв iз запахом меду й бренькотом комарiв. В цей мир, мiж цi
жита, поля, мiж тих людей вступає повiльним, певним кроком свiдомiсть. У
них вже є душа. Вони вже не вмруть.
З таким настроєм Володько вернувся до млина. Василь вже молов, але це
буде тривати з годину. Володько не мусить на нього чекати. Вiн собi
пройдеться пiшки.
Пiшов. Понад берегом, стежкою, старою, знайомою стежкою, попiд Городним
аж до Лисiв. Сонце привiтливо сповзало вниз, цвiв бузок, бамкав вечiрнiй
дзвiн. До села верталися з полiв дiвчата. Вони спiвали знайому, стару
пiсню, а в кожнiй на плечi копалиця. Це вiд бурякiв. Потiм гнали пастушки
отари корiв. Зводилась курява, мичали корови, чулись вигуки.
Володько йде швидко. До темноти хотiв би дiйти додому. Бiля монастиря
не звернув налiво вiд "Яна" вниз, а пiшов просто до приходської церкви.
Мав намiр поглянути ще раз на стару церкву, а, як вiдчинена, то й зайти до
неї.
Але так не сталося. Коли виходив знизу глибокою дорогою вiд земської
народної школи з намiром повернути вправо до приходської церкви, вiн
зненацька почув за собою:
- Гальо!
Несподiваний, але знайомий оклик, мав нагоду не раз щось подiбне чути в
минулому, неприємне вiдчуття поняло його, вiн миттю оглянувся. Знизу, вiд
монастиря, з рушницями за плечима, йшло за ним двоє полiцаїв. Володько
зупинився i одразу сягнув рукою до кишенi за документом. Полiцаї повiльно,
мовчазно пiдiйшли, Володько так само мовчазно подав їм свою стару, витерту
особисту виказку. Вони оглянули його документ, пiсля його самого, i один з
них буркнув:
- Сконд єстесьцє?
Володько вiдповiв.
- Цо ту робiцє?
Володько вiдповiв.
- Для чего иє замєльдовани у солтиса? - I, не чекаючи вiдповiдi,
полiцай вiдкрив свою шкiряну торбину, вийняв чорну записну книжечку i
чорнильний олiвець. Володько намагався щось вияснити, але полiцай
холодним, методичним тоном питав його iм'я, його прiзвище, його мiсце
народження, його заняття... Все це заносилось до чорної книжечки i пiсля
цього її було заховано назад до шкiряної торби, але вже не одну, а разом з
Володьковою виказкою. I одночасно Володько довiдується, що може дiстати
назад свiй документ аж завтра i то лиш у коменданта полiцiї в Мiзочi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353