I тут, i там...
Куди не глянеш... Ось дильована клуня. Кожний диль[21] вирiзаний чи
обтесаний батьковими руками. Частокiл, живоплiт, садок. Чепурнi, яблуньки
стоять рядочком i скидають решту зiржавiлого листя. Хто їх принiс сюди?
Хто покопав ямки? Хто садив? Хто прив'язував їх до кiлкiв, щоб не вихитав
вiтер? Хто обчищав, обкопував, пiдливав? Вiн. Батько. Батько все нiс на
своїх плечах, все тягнув своїми руками, все обiйшов своїми ногами. Цiлi
роки, десятки рокiв, пiвстолiття. Тягнув, рвав, тремтiв над кожним зерном.
А чи для себе?
Нi. Це не для себе робив. Сам вiн не має нiчого й не потребує нiчого.
Он його кут у клунi. Оберемок соломи, тверда, напхана сiном подущина й
старий кожух. Тут, коли приходить нiч, складає на вiдпочинок свої костi.
Не любить м'якого, вигiдного. Сам твердий, цiле життя мав тверде, через те
й голову на твердому любив схиляти. Так i дiтям казав...
Ось вбитий у диль старий зуб з борони. На ньому висять старi батьковi
одяги. Ватовий пiджак з рукавами, що приняли форму батькових рук. Такi
самi штани... Ось i стара, порепана, зсохла батькова попруга. Володько
добре тямить її. Багато рокiв минуло, попруга зсохлась, порепалась, але
Володько пам'ятає її ще з часiв, коли була нова, тверда й гнучка.
Пам'ятає, як свою сувору, тверду вчительку. Взяв у руки, потримав...
Бiдна, стара попруга! Нiхто вже не користується твоєю силою. Стара
батькова попруга...
Пiсля Володько змiнив на постелi солому. Викидав збиту мерву, а принiс
i настелив свiжої. Витряс рядно, кожуха. Напхав до подушки м'якого,
свiжого сiна. Все поклав на своєму мiсцi... Пiсля дивився, що б мiг ще
зробити батьковi. Але нiчого зробити не мiг. Так, нiби батько навмисне не
хотiв вiд нього нiчого. Все, здається, казало йому: бери! Бери ось цiпа,
молоти. Машина он стоїть. Бери її, це твоє. Садок, поля. Бери! Твоє це...
Твоє, Володьку! Все аж руки до нього простягає, просить. Нi, нi! Володько
не чує того голосу, а хоч чує, закриває вуха. Не хочу, не можу. У всьому
чує дух батька, дух дiдiв. На всьому лежить їх знак. Довгi, довгi
поколiння, що вiдходять у безвiсть минулого... Безславнi, страшнi роди й
поколiння. Рабство, рабство й рабство... Коса, серп i рало. Нагнута вiчно
спина й схилена голова. Праця, пiт i смерть у муках. Нiма безмовнiсть,
страх перед всiм. Безправнiсть, погорда, сваволя. О, ви мої далекi
поколiння! О, ви батьки й дiди мої! Ви всi тут коло мене. Бачу вас i чую
вашi скарги, болi. Чую ваш бiль i вашi скорботи. Беру їх на себе й пiду з
ними на суд, але тут вже не зостанусь... Прощайте! Не кличте мене даремно!
Прощайте навiк! Нi, нi! Не кричiть! Не послухаю!
Володько вийшов у поле й пiшов межею до Угорщини. Вiтер вiяв, сяло
сонце, синiло небо. Розлягався синiй, далекий простiр. Гаї й лiси облитi
золотом. Поля, мов озера топленого залiза. Купаються у них листочки,
скиба, мов хвиля бiжить кудись. Вiтер дзвенить, мов дика струна. Тисяча
осiннiх скрипок там i тут виграють. Обертається все навкруги, коло сонця,
коло Володька, коло батькiвського грунту, що стелиться ось пiд ногами, мов
покiрний раб. Топчись по ньому досхочу. Край його, рiж його, бери його!
Мовчатиме в нiмiй покорi... Ах, ви лани мої! Ах, ви мої болючi! Це ви
вмовляли моїх дiдiв бути такими. Це ви, лани мої! Ану пройдуся ще по вас
уздовж i поперек. Хочу, щоб кроки мої вiдчули. Може, вiдчуєте те, що йде
за мною... Га? Армiя йде там, вiйсько велике! Вгинайтесь i тремтiть, лани!
Майте, мов прапор бойовий! Ви - золото моє, ви - небо моє високе!
Поле лежало перед обличчям Володька, зоране, опоране, обведене дбайливо
межами. Ось рiвна, поскороджена рiлля. На нiй видно ще широкi батьковi
слiди. Оглянув їх, змiряв оком, хотiв сам по них ступати, але слiди скоро
стратились. Нi. Далi треба йти по-своєму. Далi тратиться батькова стежка.
В цей час щось в собi вiдчув. Щось поворушилось в його душi й забринiло.
Почув в собi силу велику. Здавалось, у нього виросли крила - широкi, довгi
крила - i ось вiн махне ними, пiднiметься над полем... Все вище й вище
летiтиме над своїми полями, над своїми межами, над долинами та лiсами, над
борами та гаями... Боже, скiльки пiснi, скiльки радiсного крику, скiльки
сили та любовi у грудях. Ось розiрвуться вони вiд тiєї нестримної повенi,
серце вискочить, кров жива поллється й оросить землю.
Володько пiшов швидко додому, знайшов шматок паперу й почав писати. По
короткому часi паперу стало мало. Знайшов ще шматок, але й цього не
вистало. Почав шукати ще й ще i писав, писав i писав. Почав з поспiхом
великими, нерiвними лiтерами, руки тремтiли, кров грала й припливала до
щiк, горiли очi... День тiкав, але вiн не бачив дня. Сонце заходило й
гасло, стелилась пiтьма, а Володько сидiв схилений, нервовий, розгорiлий.
Мати пiдходила до нього, дивилась, зiтхала й знову вiдходила. Боялась
торкнутися його, боялася заговорити з ним. Бачила, що дiється з тим
парубком. Бачила його палаючi уста й його хворобливо блискучi очi.
I аж коли стемнiло зовсiм, Володько вiдiрвався вiд свого писання.
Оглянувся навкруги. Було чорно, нiмо, коло печi поралась мати, коло неї
Василина. Вузька, низька, закурена хатина. Розхитаний стiл, старi,
почорнiлi образи, мiцне лiжко, плита.
- Володьку! - проговорила мати.- Ти ж не обiдав.
- Ага! Так. Я не обiдав. Нi, нi! Я не хочу їсти. Або нi. Дайте менi
щось...
Було щось там, стояло вiд самого полудня. Мати пiднесла йому, вiн
мовчки почав їсти...
- Що ти, дитино, пишеш? - несмiло запитала вона.- I що з того буде?
- Про вас пишу, мамо! - сказав певно й майже весело Володько.
- Про мене? Що можна про мене писати?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353