I Володько
обурився. Деякий час не знав, як реагувати. "Встати й дати йому в морду",-
думав. Нi. Зчиниться бiйка, розголос, скандал для пана Глiба.
- Так. Йому нiчого дивитись на таких людей,- проговорив Володько. Хотiв
бути спокiйним, але не мiг. Обличчя його вже горiло, очi блищали.
- Хахлацкiй бог... В шубє i папахє,- казав далi Саша.- I Настаящiй
Пугачев,- додав.
Володько ледве втримався. Олег зiрвався на ноги.
- Ви, Саша, не iмєєтє права аскарблять маїх гастєй!
- Нє тваїх, а маїх! - перебив його Роман.
- Тим гiрше,- перейшов Олег на українську мову.- Ти дозволяєш, щоб
твоїх гостей ображали. Ви! Освiченi!.. Рускiє!.. Фуй!
Саша зареготав.
- Чого, Олег, скачеш, як пiвник. Менi плювать на всi вашi етiкети.
"Чого я тут? Чого я з ними?" - думав Володько.- "Геть звiдсiль!" Вiн
встав.
- Я вiдходжу! - проголосив вiн рiшуче.
- Нi, Володьку! Почекай,- швидко казав Олег.- Не ми, а вони мусять
вiдiйти. Я дiстав ключа... Саша його перебив:
- Хто? Ми? Ми вiдiйдем? - при цьому вiдкинувсь на стiльцi й витягнув
ноги.- Спробуй мене вигнати,- проговорив нахабно.
Лiнкерт був цим заскочений i мовчав. Пiсля вiн вiдiйшов набiк i почав
низьким басом спiвати:
"Русь, i ти била прєкраснай,
А тєпєр гнiйот твой труп..."
Це обурило Сашу.
- Пане Лiнкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росiї. Такою пiснею
ви її ображаєте.
Лiнкерт витягнувся на весь довгий рiст, заложив руки до кишенi й
пiдступив до Сашi.
- Пане Олександре Нуждiн! Дозвольте вас переконати, що не я, а ви
ображаєте Росiю. Так. Ви! Ви син полковника, ви скiнчили середню школу, ви
були старшиною, а поводите себе, як кельнер. Володьку! Вибачте менi за
мого бувшого колегу Олександра Нуждiна,- При цьому вiн пiдiйшов до
Володька i церемонно, глибоким поклоном вклонився. Лiнкерт круто
повернувся й також зробив крок. Роман кинувся мiж них, Володько та Олег
лишилися збоку.
- Панове, панове! - кричав Роман.- Та лишiть! Годi! От знайшли!.. У
мене нова пляшка!..
Саша й Лiнкерт лишили бундючнi, бойовi постави й розiйшлись. Виступив
Володько.
- Я все-таки вiдходжу! - проговорив вiн швидко й без прощання вийшов.
За ним вийшов Олег.
- Володьку! Куди йдеш? - кричав вiн навздогiн.
- Хоч зо мною? - вiдповiв Володько швидко й рiшуче...
- Куди?
- Побачиш.
- Я йду, але в мене ключi. Не можу їх лишити самих...
- Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергiя.
I Володько швидко вiдiйшов.
Вечорiло. Погода змiнилася. Вчора небо було ясне, i свiтив мiсяць;
тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплiшало. Час вiд часу - там,
то там - пролiтає велика снiжина.
Володько швидко йшов в долину до Сергiя. Йшов туди охоче. Вiн навiть
радiє, що так сталося, що вирвався з того неприємного товариства. Хоча бiг
вiн не тiльки до Сергiя чи хлопцiв. Хотiв бачити Наталку... Принаймнi
бачити.. Вiдколи пiдвозив її з мiста, стратив з очей... Навiть у церквi не
помiтив її. Питати також нiяково, але думка думкою. Коли засяде в головi -
не виженеш... I не заставиш її чимсь iншим... I не заїси... Хай вже Ганка
вибачить. Але йти проти серця тяжко... Кожний рух її, кожний усмiх, кожний
погляд... Ну, що може на свiтi ставити спротив? Це й є та мрiя...
Володькова мрiя вiд раннiх, юначих часiв, коли то вiн ще тiльки рiс, коли
спинався на ноги й коли мiг уявляти "її". Ось вона й є. Нi, Ганко! Вибач
мою легковажнiсть...
Але нi цього, нi другого дня не зустрiв вiн Наталки. Був, здається,
скрiзь. З хлопцями, на музиках, на вечорницях, на "колодцi"... З Ганкою
досхочу танцював, але Наталки не бачив...
А час бiжить. У таких роках вiн бiжить надто швидко. Свята мигнули й
нема... Буднi днi - то мороз, то одлига... Клопоти дома... Мала
читальня... Там вже тiснота, що нема де стати... А люди прибувають з-пiд
Одерадiвки, з-пiд Башковець... Тягне їх щось сюди... Приходять, стають i
слухають... Очi їх вiдкритi, а вуха також... Бачать i чують. 3-пiд|
Одерадiвки, з-пiд Башковець... Всi вони однаковi, тi люди. I тут i там...
Хочуть вони того кращого слова, аби тiльки впало воно десь на цiй землi.
Одного вечора, пiсля читальнi Йон, Антiн та Демид вiдiйшли набiк i щось
змовляються. Це вже надворi... Володько ще занятий... Його ще питають, що
буде завтра... I Обступили зо всiх бокiв, мов попа...
- Володьку! - чуе вiн за плечима. Оглянувся. То сам Йон.
- Ходи, щось скажу,- сказав вiн. Володько виступив набiк.
- Хоч з нами? - питає Йон.
- До Євдошки?
- Нi. На другу гору.
Володько знає, що то за друга гора. Туди ще хлопцi з цього боку не
ходили. Вiн знає також, що там Наталка. Давно вже її не бачив i майже
забув. А може, краще не йти? Хвилинку подумав. Антiн, Йон, Демид...
Найкращi хлопцi... Не може ж вiн їм вiдмовити. Перед ним стоїть Йон i
чекає.
- Йдем! - сказав Володько рiшуче.
За пару хвилин чотири чорнi тiнi вiддiлились вiд гурту й швидко зникли
в долинi. Нiч темна. З заходу вiє прудкий одлижаний вiтер. Верхи дерев
гнуться й шумлять.
Парубки швидко перебiгли долину, перейшли рiчку, перелаз i пiшли пiд
гору вузькою, з обох бокiв огородженою стежкою. Йшли швидко, мовчки. Вже
ось садки... Володько вiдчував неспокiй. Не хотiв цього показати.
Намагався бути веселим та байдужим. Але чим ближче пiдходили до садкiв,
тим його неспокiй зростав.
Дiвчата не сподiвались таких гостей. До них заходили менш поважнi
парубки. Часом приходив до Наталки Iван з Людвищ. Цього вечора його не
було. Четверо дiвчат спокiйно пряли, а стара Настина мати куняла в
запiчку. Бiля мисника на лавi сидiло кiлька менших хлопцiв.
Раптом забрехав собака. Всi настрожились. Настя встала й пiдбiгла до
вiкна.
- Дiвчата! Їй-Богу, до нас хлопцi йдуть!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353