.. Це все
моє багатство. Виймаю з уст святi частинки й кожну з них я радiсно iз
чистим серцем кладу на жертвенник Тобi, болюче кохана, Тобi, кровно-рiдна.
Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти волi. Не
мiг стримати себе. Любить! Це все, що бачать очi, це старе, це
прапрадiдiвське... Он пiд шопою той великий камiнь. Вiн вгруз у землю, бо
лежить тут бiльш нiж столiття. Володько присiв до нього. Можливо, трохи
вiдпочине. Перед ним лiг старий Дунай. Має пiдняту голову й виглядає на
чорну, висiчену фiгуру.
Довго не сидiв. Не хоче йти до хати й будити. Повернувся до брами,
пiдлiз по драбинi на горище хлiва, знайшов на сiнi мiсце, лiг i незабаром
заснув сном здорової, втомленої людини.
"У дядька" багато змiн. Володько не може призвичаїтись до них. Вiн був
тут колись, як вдома. Тепер тут iншi, здається, чужi люди. Ота привiтлива,
бiлява молодиця. Це Василева жiнка Маруся. У колисцi малий хлопчик. Це син
Василiв Михайло. Андрiй пiдрiс, витягнувся. Палажка вже давно на своєму
господарствi. Сам дядько значно постарiв, але так само веселий, так само
спiває татарську пiсню, так само сипле чужими словами. Дядина ще бiльше
схудла, але завжди на ногах... Ходить, клопочеться, молиться Богу й
постить.
Хатнi меблi тi самi. Той сам стiл, барвлений жовтавою барвою, бiля
якого Вододько завжди вчив свої шкiльнi завдання. Тi самi довгi з поруччям
лавицi. Бувало, в революцiю на них. не раз сидiло багато людей. Тi самi
лiжка й полик. Тiльки на стiнах мала змiна. Мiж тьм'яним, великим
дзеркалом i київською, видертою колись Володьком з журналу. Лаврою в
саморобних, небарвлених рямцях, висить Шевченко. Колись його не було,
тепер є. Пiд ним стара, вилиняла фотографiя: Василь ще рекрутом з I9I4
року, у короткому пiджаку, з перекинутим назад башликом i в кашкетi з
напнутим дашком. З ним два його товаришi: Хоть "з-за рову" i Валентин
Рогачок. Всi стоять струнко по-вiйськовому.
- Ну, от i добре,- казав Василь на звiстку, що принiс Володько.-
Значить, вибираємось.
- Господи, Господи! Як подумаєш... Я знаю: вибиратися звiдсiль
мусимо... Але все кидати! Церкву, людей, нашу хату... - Це говорить
Одарка.
Володько пригадує цi самi слова з уст його матерi. Вiн каже:
- Дядино. Мама колись казали те саме. А пiдiть запитай те їх сьогоднi,
їм нiде вже нема краще, як там.
- Та правда! - весело каже Єлисей.- Що там. Там добре, де є на чому
робить.
- Нема що балакати! - каже рiшучо Василь.- Зараз же йду шукати на нашу
землю купцiв. Вони знайдуться. Тiснота.
Єлисей його перебив:
- Нi. Купцiв знайду я. Ти краще йди з Володьком. Або запряжи конi i
їдьте. Скорше буде.
- А як буде з млином? - запитала Маруся.- Муки вже нема.
Правда. Треба наперед їхати до млина. Нiчого. Василь зараз же кладе на
вiз мiхи i їде до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.
Василь з мiсця береться до роботи. Одарка швидко готовить їсти.
Володько iде також з Василем. Ще раз погляне на Лебедщину, на знайомi
мiсця.,
За годину виїхали. День погожий, ясний. Бiля попового саду довжелезним
валом цвiте бiлий i звичайний бузок. Бiля монастиря також. Проїжджаючи
побiля колишньої семiнарiї, Василь тикнув батогом.
- Тепер там єпархiяльна жiноча школа. Перевели з Крем'янця. Щось пара
десяткiв "баришнiв"...
Володько, як довго мiг, проводив зором той будинок. Там пройшли його
хлоп'ячi i юначi роки. Тепер там порожнеча. На широкому подвiр'ї буяє
бур'ян. Стiни мiсцями оббитi. Бляха на стрiсi поржавiла. Сад також, видно,
запущений.. Такий хороший, великий сад...
Поїхали вулицею "бiля Лисiв" i виїхали на Городнє. Боже, якi знайомi
мiсця! Просто дорога на Залужжя. Влiво до монастирського млина на
Лебедщину. Отам нижче понад берегом стежка. Та сама, що нею малий Володько
ходив з матiр'ю до церкви. Є що згадати. Було це не раз i не два i все
воно миле, приємне, яскраве. Все стоїть у очах, нiби це. дiялось сьогоднi.
- А бачиш отам? - обернувся до Володька й спитав Василь. Тикнув виразно
в той бiк батогом. Володько вже те бачив. Дивився туди уважно. Це i є те,
сьогоднiшнє, те, що дiлить все, що було i що є. Цiлий ряд розкиданих,
недокiнчених будов. Одна там, друга там. Польськi осадники.
Володько хотiв щось питатися, але змовчав. Яка користь з порожнiх слiв.
Минули те видовисько й поїхали далi. Скоро доїхали до млина. Там досить
завiзникiв. Володьковi пригадалось колишнє. Ще стоїть та причепа-хатина,
де колись слухав оповiдання дядькiв. Постарiлася. Бруси, з яких вона
зложена, почорнiли, порепались, мох у шпарах погнив i висипався, гонти на
стрiсi порозгорталися, вiконцята стали матовi вiд мучного пороху. А як
всерединi? Майже так само, тiльки все старе, вичовгане. Навiть залiзна
грубка подiбна на ту, що була колись.
А навкруги стiльки змiн. Млин побiльшав. Колеса вже не зовнi, як було,
а забитi дошками. Став, здається, поменшав, зарiс лататтям та рогозою.
Рiчка значно вужча. Там, де були очерети - косять сiно.
Василь зносить мiшки. Володько йому помiг i пiшов далi. Зараз за млином
звернув на стежку, через кущi верболозу, через рiчечку вийшов на береги.
Грунт пiд ногами м'який, приємно вгинається. Колись тут було болiтце з
iржавою водою. Його завжди обходили й витоптували траву. Тепер воно
висохло. Он та рiчка. Вона тече так само, тiльки поменшала. Рiдна рiчко!
Пам'ятаєш ще мене? Я бiгав тут над твоїми берегами, купався в водах
твоїх... Багато думок пустив з твоїми водами. Вони, мов птахи, летiли
туди, на схiд сонця... I тепер летять вони туди. Так. Туди!
Потiм Володько звернув на мiсце, де стояв Матвiїв хутiр.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353