- Гольд
значить золото. Берг - гора,- додає для бiльшої ясностi.
Панич смiється, Володько також всмiхається. Небо i цвiтуча черешня
дивляться на них ясними очима. Подихає вiтерець. Кiлька наївних бiлих
пелюсточкiв зривається десь там i сиплеться просто на лавицю, на голови й
куди попало. Але нiхто їм не перешкоджає.
Панич заявляє, що вiн сьогоднi не буде питати хлоицiв. Вiн краще їм
щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це "Малий Кобзар". А
написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Нi.
Ну, то вiн розповiсть їм про нього.
Хлопцi слухають: Моринцi, ягнята, пан. Викуп з неволi. Цар. Кара. Не
життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млинi на
Лебедщинi дядькiв-завiзникiв.
"I вiн умер. Ще перед смертю написав вiн своїм приятелям такий заповiт:
"Як умру, то поховайте мене на могилi, серед степу широкого, на Вкраїнi
милiй. Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно, було чути, як
реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров'ю
волю окропiте".
I приятелi сповнили заповiт Шевченка. Викопали його домовину, що була
похована на кладовиську в Петербурзi, та неревезли її в Україну. Тут
поховали його над самим Днiпром на високiй горi, яку здалека видно
навкруги. I на могилi його поставили великий бiлий хрест. Пiд тим хрестом,
на горi, над Днiпром-рiкою лежить вiн, наш великий кобзар, наш спiвець
слави колишнього, теперiшнього i будучого",закiнчив панич.
Хвилина глибокої тишi. Обличчя хлопцiв поважнi, непорушнi. Нi небо, нi
цвiтучi черешнi не рушать їх захоплення. Володьковi очi вже давно бачать i
степ, i гору високу, i ревучий Днiпро. А над усiм бiлий, мов зi срiбла,
хрест, що береже вiчний спокiй незнаного, чудесного Шевченка.
Далi панич читає ще кiлька Шевченкових пiсень.
Якби менi черевики,
То пiшла б я на музики,
горенько моє...
Черевикiв немає,
А музика грає, грає,
жалю завдає...
Чоловiчки Володькових очей зовсiм змалiли. Але в них уже виник образ.
Близький, зрозумiлий, рiдний.
Ой, пiду я боса полем,
Пошукаю свою долю,
доленько моя...
I як вiй це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хiба Володько не
раз ходив босий полем, а Шевченко i про це не забув. Знайшов простi, теплi
слова, вложив до них частину своєї душi i дав образ.
Дiвчаточка на музиках,
червоних черевиках...
Володько бачить тих дiвчаток у червоних черевиках i парубкiв, що
лицяються. Одна тiльки з карими очима, боса, иу-дить свiтом. Вона не може
на музики. В очах її карне яснi сльоза заздрощiв. Володько чує її. Ах,
коли б вiн мiг допомогти їй.
Ще й ще читає панич пiснi. Ясно, просто i разом так, що хочеться
любити, хочеться встати, вирiвиятись i стати отвертими грудьми проти
дiбевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо
злилися в них i все горить, все палає яскравим сонцем любовi.
Володько просить, щоб панич позичив йому додому "Кобзаря". Той зичить.
Руки тремтiли, коли торкнувся ними тiєї книжечки. Бiжить додому. По дорозi
зупиняється i читає. Дома залiз у малини за хату i знов читає. Степ. Сонце
заходить. Безмежна до обрiю ширiнь i безлюддя. Одинокий вiз, а пiд ним
чумак. Товаришi покинули його. Круторогi воли хилять голови, з далекого
степу летять гайворони. Вирвалхся з отiєї далекої' щiлини, куди недавно
засунулося сонце, i летять. Мають широкими, чорними крилами просто до
чумака. Але той не лякається. Вiн просить їх не торкатися його трупа. Вiн
не бажає, щоб i вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.
Вечором при лампi Володько розповiдає про Шевченка батьковi. Той
натомлений вернувся з поля, поволi їсть i слухає.
Коли Володько скiнчив, батько каже:
- Все то добре. Але я не вiрю, щоб вiн коли такий був.
- Хто? Шевченко? - дивується Володько.
- Певно. А хто ж?
Володьковi аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далi
окремi, твердi слова:
- Так. Напевно видумали. Коли б був - усi б про нього знали.
- Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На
цiле життя в москалi його запер.
- А який такий дурний цар був? - гостро додає Матвiй.
- Та ж той...Миколай первий...
- А все-таки мало вiн розуму мав. Як так не давати народовi про таких
людей знати. Ет!...Матвiй не знаходить бiльше слiв, щоб висловити своє
невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вiрити в такi
очевиднi речi.
Кобзар приносить Володьковi нову вiру. Перед ним починає жити щось
таке, чого до цього часу не розумiв. Вiн не дає йому спокою. По iспитi їде
до мiста, заходить до книгарнi i купує собi свого власного "Кобзаря".
Революцiя йде далi. Перед самими жнивами прийшов на вiдпустку Василь.
Скорострiльщик. Вирiвнявся, поздоровшав. На плечах "пагони". Вiн
прихильник Корейського i вiйни "до победоносного канца". Володько до нього
з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.
- Але ти, Василю, тiльки послухай. Я тобi нiчого не перечу.
I Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом i слухає.
За байраком байрак,
А там степ та могила,
Їз могили козак
Встає сивий, похилий...
- читає Володько. Голос його рiвний, дзвiнкий. Слова вириваються
виразно i вкладаються у струнку колону.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала...
Тут Володько пiдняв свiй голос. Очi його блиснули. Чути, як здiймається
висока могила i сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберiгає в собi
великий, страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночi встає i щоночi
провалюється.
Василь вислухує.
- Даа!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353