I все отут на очах виросло, кожне знаєш, як свою
дитину. А дивiться, який город! Хiба то город? То скатертина, що на нiй
кладуть паску. А як родило, що не посiєш, що не втицьнеш у землю - росте,
буяє, женеться догори. I небо яке, погляньте, своє, пахуче, i звиклося до
нього, i хутiр, i нiхто тобi на голову не лiзе, чи курка пiде куди, чи
дiтиська десь залiзуть, нiхто того не бачить, нiхто не жминдає, нiхто не
гдирає".
Перед Великоднем у середу прийшла iз села стара мати Iвана Кушки, i
тiльки увiйшла до хати, навiть помагай-бi не промовила, як одразу сльозами
залилася. Настя не питала, що сталося, i собi в сльози.
- Навiщо вам ото,- ледве промовляє стара Кущиха,- все кидати? I чому ви
того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хiба вам чого бракує? А вiн
прийшов до "нашого", намовив його, а тепер тягне нас у свiт за очi на край
свiта, а я, дивiться, стара, хотiла б уже зложити костi свої приI своїх.
- Нi, серденько бабусю, нi, голубонько! Нiчого нам, чуєте, тут не
бракує, але що я можу подiяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий знає куди,
десь отуди, як до Почаєва, а може, ще й далi.
Ридали обидвi, нiби їх на смерть виряжали, i не могли наридатися.
Здавалось - геть-чисто обидвi в сльозах розiллються.
Пiдступало свято. У п'ятницю на Плащаницю вернулись Матвiй з Василем.
Не можна їх впiзнати - такi вихудлi, вивiтренi, аж темнi, очi - як нори.
Василь ледве лазить, Матвiй сама кiстка.
У хатi, мов у домовинi - чорно, непорано, паски якiсь спекла, але не до
них тепер. А Матвiй ще було думав, що одразу отак i поїдуть, бо дехто вже
виїхав, там, мовляв, i паску з'їдять i кiмната там у панському будинку
приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть iншi, а тодi
живи на дворi, та й земля, та й городи, та й усе скрiзь чекає.
Але Настя вперлася i хоч ти рiж її:
- Не поїду перед самим святом, не будеш бачить мене живою! Без своїх,
без могил не буду десь там святкувати!
I Матвiй здався, хай уже, думає, вiдсвяткує, а в самого серце не на
мiсцi, думка все там i там, цiлий тиждень треба чекати i хто зна, що за
такий час може там статися.
Прийшла свята нiч, на покутi перед образами лампадка блимає, Настя,
худа, як мощi, стоїть, руки чорнi зложенi, i молиться... Хреститься,
поклони б'є i плаче потиху.
А Василь, а Володько, а Хведот також невеселi, але цi мають своє горе.
Свято не буде, як було, все якось так розкидане, скрiзь смутно. Володько,
наприклад, анiтрохи не шкодує, що вони iдуть. Йому навiть цiкаво, що там
буде, поїдуть кудись далеко, невiдомо куди, але все-таки то дуже, дуже
мусить бути цiкаво. Питав Василя, як там є, але той так уже вирiс, що й
балакать з ним не бажає... Отже, всi в турботi, одна Василинка пищить собi
в колисцi, як звичайно, їй ще зовсiм байдуже, що там у тому Божому свiтi
коїться.
Паску святити, як звичайно, їздили, хоча конi i дуже нагоненi, бо хто
зна, чи Настя дiйшла б до церкви. Бiля церкви зiйшлися всi тi жiнки, що ще
не вiд'їхали а мають їхати, i зчинили таке, хоч у землю лiзь.
Христосуються, цiлуються, а самi, мов тiнi, а ридають, мов по мерцевi. До
них долучилась рiдня i ну, просто тобi не Великдень, а похорон.
Чоловiкам таке нiяк не вгод, але вже мовчать, що подiєш з такими
плакучими бабами, але найгiрше все-таки Матвiєвi, бо ж то вiн до всього
приводець, а його Настя, це треба одразу признати, таки найбiльше
розливається, iншим разом вiн би взяв напругу i показав би їй, як то i вiд
чого то ревти, але цим разом замкнув себе на всi замки i мовчить, мов той
камiнь, що лежить при дорозi i по ньому всi колеса котяться.
Другого дня Великодня стало дещо веселiше, пiшли, як звичайно, на
могилки та набрали зi собою, як велить звичай, i поїсти, i попити, щоб
побути разом з мертвими, коли Христос воскрес iз мертвих. Iдуть, на
могильних горбиках настiльники розстеляють, кладуть три крашанки, паску,
свiчку розсвiчують, кличуть священика i правлять панахиду. А по вiдправi
зiйдуться куми, та свати, та брати, та сестри, знесуть усе докупи i
почнеться поминання покiйничкiв, дай їм Боже царство небесне i пухкенький
рай, i при тому так навпоминаються, що не тiльки живi, а й мертвi в гробах
починають обнiматися, та цiлуватися, та христосуватись, i скiнчиться все
то на: "Ой, чарочко медовая" та iнших їм подiбних, що аж лунадовкола
цвинтаря розлягається.
I нема тодi грiха, i нема смутку. "I друг друга об'iмем i тако
возопiєм" - спiвається у святiй пiснi, а дiвчата аж ви-вискують вiд
христосувань, що їм подай тiльки, така сила тiєї святочної радостi.
Не дуже спiвала i не дуже тiшилась родина Матвiєва. Зiбрались разом уся
рiдня i присiли на травi у семiнарському саду. Кружляла як слiд чарка,
гуторили весело, а Матвiй, просить на завтра всiх "на пiдводу", усiх - як
рiдних, так i тих, що купили в нього землю. Просить усiх прибути завтра
раненько, щоб скорше виїхати, бо воно хоч того майна i не дуже, а все-таки
на тузин возикiв набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки се,
а хотiлося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя, погода, здається,
зовсiм сприяє, дякувати Богу.
Вечором на роздорiжжi довге, слiзне, гамiрне прощання, так що Матвiй аж
прикрикнув на Настю:
- Ну вже, ну... Ще менi розiллєшся. Досить того. Не на смерть же їдемо!
I там є люди такi ж, як i ми.
Нiч довга, турботна... Остання на хуторi. Усi в напруженнi. Настя
зморена сидить на лавi, нiщо її не цiкавить. Думає i думає. Завтра тут нас
не буде... Зiстануть самi голi стiни, i буде поле, i лiс, i луг, i рiчка,
а ми все покинемо, полетимо, мов тi лелеки, що ото на стрiсi. Але тi
вiдлетять i вернуться, а ми нiколи.
Першим заснув Матвiй - завтра повнi руки роботи i йому нiколи думати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353